Александр Ларионов Не напились ещё крови? Ну значит резня продолжится. Янки ещё дровишек подбросят - им не жалко, славян всё меньше.
37 мин. · Нравится

Vasyl Obolonsky даже не наткнулся. и даже не так шоб в печали...
35 мин. · Нравится

Vasyl Obolonsky каких еще славян?? у югославов всего лишь 10% славянской крови. а в (..)  рашке даже Гундяев мордвин, а Путлер - вепс какой-то подленинградский.

Публічна теологія, або Богословствування в контексті Євромайдану та Революції Гідності в Україні

10 02 2015 |
Богослов'я
Протоієрей Георгій Коваленко

Вперше в академічному дискурсі термін «політична теологія» автор цієї статті почув під час відкритої лекції в НаУКМА архімандрита Кирила Говоруна «Засади політичної теології в українському контексті»i.

«Політична теологія», як академічна дисципліна, пов’язана з політичною філософією та теологією, виникла в 20-х роках ХХ століття. Її засновником вважається Карл Шміттii (1888-1985), який у 1922 році надрукував ессе, що називалося Politische Theologieiii, та належав до ідеологів гітлерівської диктатури. Друга світова війна, нацизм та Голокост, докорінно змінили напрямок розвитку «політичної теології». Її рушійною силою, за висловом протагоніста повоєнної європейської політичної теології професора Тюбінгенського університету Юргена Мольтманнаiv, став «шок-ефект Аушвіца» та намагання збагнути як стали можливими злочини фашизму за мовчазної згоди і, навіть, підтримки християн Європи. Подолання наслідків тоталітарних ідеологій та деконструкція їх теологічного підґрунтя стали головною темою континентальної політичної теології у повоєнні десятиліття.

Кирил Говорун запропонував в українському академічному середовищі замість «політичної теології» використовувати словосполучення «публічна екклезіологія». По-перше, у зв’язку з негативним ставленням суспільства та церков до поєднання «політичного» і «церковного» (наприклад, у 2007 році Собором єпископів Української Православної Церкви було засуджене «політичне православ’я»v). По-друге, він запропонував звузити поняття «теологія» до «екклезіологія», бо «вона покликана давати рекомендації щодо подолання розділення в українському Православ’ї».

Така пропозиція викликала дискусію, учасником якої був і автор цієї статті, розмістивши на власній сторінці у Facebook емоціональну пропозицію використовувати в Україні замість терміну «політична теологія» словосполучення «публічна теологія» у розумінні «релігійного світогляду, що втілюється в житті: соціальній, громадянській, політичній та державній сферах. І не треба "публічної еклезіології", бо структури нежиттєздатні і відмирають, бо в реальності виявилися не такими, як ми читали на початку 90-х в книгах Афанасьєва, Шмемана і Мейєндорфа, чи навіть в звичайному Законі Божому. Зараз час не структур, а богословія прямої дії!vi»

Згодом з’ясувалося, що в пропозиції автора немає нічого оригінального і поняття «публічна теологія» (public theology) існує в світовому академічному контексті. Засновниками цього напрямку вважаються Рейнхольд Нібурvii (1892-1971) та Джон Мюррейviii (1904-1967), який доклав чимало зусиль до деідеологізації католицької політичної доктрини та богословського примирення Римської Церкви з американською демократичною політичною системою. Їх роботу продовжили такі дослідники як Макс Стекхаузix - перший директор Прінстонського центру публічної теології (The Abraham Kuyper Center for Public Theologyx), а також Річард Нойхаузxi (1936-2009) - перший редактор впливового журналу публічної теології «First Things»xii. Сьогодні публічна теологія - це потужна наукова дисципліна, що динамічно розвивається. Існує Глобальна мережа публічної теології (Global Network for Public Theologyxiii), яка об’єднує двадцять чотири університети у всьому світі та модерується Центром публічної та контекстуальної теології (Centre for Public and Contextual Theologyxiv) університету Чарльза Стурта в Австралії. Авторитетне міжнародне видавництво Брілль видає «Міжнародний журнал публічної теології» (The International Journal of Public Theologyxv). На глобальному рівні мета публічної теології визначається як «аналіз публічного виразу християнської віри, а також публічного застосування християнської віри для цілого суспільства та середовища»xvi.

Але на момент дискусії довкола публічної лекції в НаУКМА та декларування теми для наукової конференції в Інституті філософії НАН України автор ще не володів цим корпусом знань і дозволив собі власне бачення і тлумачення терміну «публічна теологія», що базується на багаторічному імпиричному досвіді церковного просвітницького служіння в публічному просторі.

Публічна теологія, в розумінні автора цієї статті, - це богословська (біблійна, євангельська) відповідь на виклики і запитання сьогодення в умовах відкритого інформаційного суспільства. На відміну від «соціальної доктрини» або «соціальної концепції» - це відповідь онлайн (в реальному часі) і мовою зрозумілою, як людям церкви так і секулярному суспільству.

Публічна теологія – це намагання формулювати і формувати позицію спільноти віруючих без претензії на абсолютну і безальтернативну правоту. Це позиція відкрита для подальшого обговорення як в церковному так і в суспільному середовищі – в медія, з експертною або академічною спільнотою.

Публічна теологія – це справжні public relation (зв’язки з громадськістю) релігійної спільноти. Це намагання перекласти позицію Церкви на зрозумілу в публічному контексті мову. Це намагання говорити про проблеми сьогодення мовою релігійного світогляду і оцінювати їх з точки зору Євангелія.

Публічна теологія – це не сакралізація політичного і не політизація релігійного (як, наприклад, в цезарепапізмі, «політичному православ’ї» чи в «ісламській державі»). Публічна теологія – це діалог щодо сенсів буття та цінностей людини і суспільства.

В якості прикладів дозвольте навести власні роздуми і виступи під час Євромайдану і Революції Гідності в Україні.

Коли, ще до сумних подій з побиттям студентів, нас питали, як Церква ставиться до підписання Угоди про асоціацію з ЄС, ми відповідали: «Для Церкви можливе підписання Угоди про асоціацію – це не Страсна з її стражданнями, ані Пасха з її радістю. Це питання мають вирішуватися в іншій площині, іншими фаховими інституціями або народом».

Божі заповіді Євромайдану

Виступаючи зі сцени Євромайдану, я намагався перекласти Божі заповіді мовою зрозумілою громадянському протестному суспільству: «Церква не ділить людей за політичною, соціальною або національною ознакою. Наші вірні є і на цьому Майдані, і за його межами. І ми єдині у Христі назалежно від наших політичних поглядів. Таку ж основу треба шукати і всім нам, громадянам України. І це наша любов до України, до українського народу, це наша спільна молитва за мир і спокій в нашій країні. Церква молиться. Церква закликає всіх пам’ятати про Божі Заповіді: Не створи собі кумира, Не вбивай, Не лжесвідч, Не кради. Якщо перекладати це на сучасну політичну мову, то: Не кради – це Ні корупції! Не лжесвідч – це Ні брехні і маніпуляціям! Не вбивай – це Ні насильству! А не творити собі кумірів – це значить не сподіватися тільки на партійних лідерів. І головне - Божі заповіді стосується не тільки влади. Це стосується кожного з нас. Бо, якщо кожен з нас буде виконувати Божі Заповіді і буде віруючим не тільки під час богослужіння, не тільки в церкві, а й на вулиці, в родині, на роботі і на Майдані, тоді дійсно в нас буде християнська велика країна. Сьогоднішне євангельське читання також говорило про заповіді і про те, як важко іти шляхом спасіння. І завершалося воно словами – Те що неможливо людям, можливо Богові. Тому Українська Православна Церква та її Предстоятель Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир закликають нас до молитви та виконання Божих Заповідейxvii».

Для Facebook це пролунало коротше: «Ні - корупції! Ні - брехні та маніпуляціям! Ні - насильству! Таке наше розуміння Божих Заповідей: Не кради! Не лжесвідч! Не вбивай! - в сучасній політичній ситуації. Нас можна обдурити, а Його - ні!!!xviii»

Потім ця думка безліч разів свідомо була повторена в різних ефірах, інтерв’ю, на круглих столах та міжнародних конференціях, як можливість нагадувати про вічне заполітизованому суспільству.

Вірянин-громадянин

Розглянемо ще одну дилему, яка, можливо, не є складною для людини з богословською або академічною освітою, але може бути такою для великої кількості віруючих громадян, тому має бути розв’язана публічно і зрозуміло.

Як поводити себе вірному Української Православної Церкви, що в єдності з Московським Патріархатом, під час агресії Російської Федерації по відношенню до України? Чи має він заявити, що Церква «не від світу цього» і відсторонитися від активної участі у захисті української держави? Чи має він некритично сприймати все, що говорять очільники Московської Патріархії, які, на відміну від духовенства і вірних УПЦ, є громадянами Російської Федерації і живуть у інформаційному просторі антиукраїнської пропаганди? Чи має вірний УПЦ вийти з Московського Патріархату в знак протесту проти агресії Росії, навіть тоді, коли Московський Патріарх максимально, наскільки це можливо в російських умовах, дистанціюється від дій Кремля, або, навпаки, стає провідником ідей Кремля?

Перша спонтанна відповідь пролунала під час вторгнення російських військ у Крим в прямому ефірі «Громадського телебачення»xix, де вторгнення РФ було класифіковано як порушення на геополітичному рівні 6, 8, 9 і 10 заповідей Закону Божого: «Не убий», «Не укради», «Не бреши» і «Не забажай… всього того, що є в ближнього твого», одночасно було заявлено, що «ми (вірні Української Православної Церкви, що є громадянами і патріотами України) не приймемо жодної політичної заяви Московського Патріарха».

Потім для вирішення дилеми при будь-якій публічній можливості (а для публічної теології, в моєму розумінні, важливо не тільки необхідність сформулювати думку, але й, у відповідності до законів інформаційного суспільства, донести її до широкої і різноманітної аудиторії) наводився євангельській приклад.

На запитання: «Як вірному Московського Патріархату ставитися до анексії Криму чи захисту Вітчизни? І як патріот України може бути вірним Московського Патріархату?» ми давали відповідь словами Христа про запитання про податки Кесарю: «Чий це образ і напис? Відповідають: Кесарів. Тоді Він каже їм: Тож віддайте кесареве кесареві, а Боже - Богові» (Мф.22;21). Образ Кесаря – це образ Держави. І сучасного християнина, який сумнівається, можна запитати: «Подивись на свій паспорт, що там читаєш: Громадянин України. Тож віддавай Державі громадянський обов’язок і будь вірним Церкви». В питаннях земних ми маємо бути свідомими громадянами. А в питаннях духовних ми маємо бути вірними тієї Церкви, в якій прийняли святе Хрещення, або в якій прийшли до віри і прийняли Таїнства. Треба бути християнином в тій Церкві, до якої ти належиш.

Все це не означає, що всі дії держави або священноначалля Церкви не можуть бути критично сприйняті, але це вже інше питання – Що означає бути справжнім громадянином своєї країни і справжнім християнином (вірним Церкви)?

Таким чином, можна констатувати, що бачення автора щодо категорії «публічна теологія» є дещо відмінним від академічного. Але цей досвід може бути корисним і академічній науці, бо є поглядом зсередини церковного середовища (суб’єкта), яке академічна наука розглядає або вивчає як об’єкт свого дослідження.

До речі, нещодавно Національний Університет «Києво-Могилянська Академія» запропонував для вивчення сертифікатну програму «Публічна теологія» для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавр.

На думку розробників програми вона дозволитьxx:

ґрунтовно ознайомитися з історією християнства та богословською проблематикою в її теоретичних і практичних аспектах, особливо що стосується співвідношення церкви з державою та суспільством;
осягнути місце і роль християнства в історії та культурі;
глибше зрозуміти сутність сучасних релігійних процесів в Україні та світі в громадсько-політичному контексті (у трикутнику "церква-суспілсьство-держава");
ознайомитися з тенденціями розвитку сучасного релігійного життя та богословської думки та їх впливом на громадсько-політичні процеси.

Прежде всего в Минске ничего не решалось, В Минске совместными усилиями Джека Потрошенко убеждали принять как данность решения, принятые в Москве и в Вашингтоне. И то, что это заняло столько времени и составляет существо того, что "лучше чем супер". Потрошенко умудрился превратить в убежденного союзника России не только Олланда, но и Меркель. Вплоть до того, что Путин дал Европе гарантии, что в случае чего оперативно-тактические и тактические возможности будут задействованы позже стратегических, что естественно предполагает что и по России из Европы никто оперативно тактически бить не будет. То есть речь идет о включении России в систему Европейской безопасности, а, как пошутил одни мой приятель, НАТО, членом которого является Россиия, это не НАТО, а Варшавский Договор.
Теперь вы поняли почему предполагаемые результаты не влазят в мою голову?

Но и это еще не все. Самое интересное это 8 пункт новоминских соглащений. в сочетании с заявлением Лагард:

"“I am pleased to announce that the IMF team working in Kiev has reached a staff-level agreement with the Ukrainian government on a new economic reform program that would be supported by an Extended Fund Facility of SDR 12.35 billion (about $17.5 billion, €15.5 billion) from the IMF, as well as by additional resources from the international community. I intend to recommend this program for consideration to the IMF Executive Board. This new four-year arrangement would support immediate economic stabilization in Ukraine "

"Я рада объявить о том, что наша команда в Киеве договорилась с укроправительством о программе новых (што, опять новых! - прим. переводчика) реформ, которые будут поддержаны нашими фантиками фондом СПЗ в размере 12.35 миллиарда (примерно эквивалент в 17.5 миллиардов баксов)... бла-бла-бла... Я собираюсь рекомендовать эту программу совету директоров МВФ. Это четырехлетняя программа ... бла-бла-бла"

На этом фоне даже то, что трехлетняя дорожная карта войны США с ИГИЛ предусматривает совместные военные действия США и России в том числе под Российским командованием, конечно вызывает удивленное недоверие, но нельзя сказать, что потрясает.

А вот что меня добило, так это то, что оказывается в кулуарах Порошенко называют "Jack the Ripper" (Джек Потрошитель)! И когда я объяснил своему английскому другу, что это скорее всего связано с чисто русской игрой слов, которую избрел я, назвав его Джеком Потрошенко после первой бомбежки Донецка, он ответил в том духе, "что он не удивлен".