Robotex

Месяц февраль в Саратове оказался, на удивление, теплым. И это посреди зимы! Русской и сильной, как любовь к правительству, зимы! Я вышел на площадь Тысячелетия, где с трибуны вещал какой-то чиновник.Посреди зимы и митинг согласных, благо, погода позволяла. И вот, посреди выступления грянул гром и оборвал выступающего, прямо на словах "фостроим пуинизм в Рошии!". В небе замелькали черные точки, что стремительно увеличивались в размерах. Толпа ахнула. "Адептус Бандерус", вид их десантных капсул вселял ужас в русскоговорящих людей. Каждая капсула, при посадке, подняла высокое облако пыли, что прятало вид тех, кому не посчастливилось уйти с траектории приземления. Космобандеровцы ворвались в толпу мирных граждан, словно Демоны Смерти, забирая ежеминутно с десяток жизней. Они стреляли в женщин, орудовали мечами, калеча мужчин, решивших дать отпор. Мне удалось пройти сквозь паникующую толпу. И я бежал. Так сильно, как никогда в жизни. Мое сердце выскакивало из груди, пока я не достиг заброшенной высотки. Вбежав на крышу, я увидел площадь, которая находилась под атакой. Примарх легиона "Правые Сектора", Дмитриус Ярошиус распял мальчика на православном кресте, установленным в память об Октябрьской Революции. Меня трясло от негодования. Я хотел бежать, защищать русский мир, пусть даже и ценой своем жизни. Но, на плече легла тяжелая рука в латных перчатках.

"Ну що, русня, добігалася?"

Я ничего не понимал из слов, сказанных на Высоком Диалекте. Космобандеровец вручил мне сверток, с непонятными письменами. Показал рукой на лестницу, ведущую вниз, как я понял, хотел, что бы я уходил, либо дал мне фору. Я слышал про такие игрища с русскими. Слышал от тех, кто выжил после осады их городов. Тех, кто смог сбежать из рабских колоний. Воин снял шлем и улыбнулся. Его слова звучали глухо, из-за шума резни, продолжавшей длиться на площади. Но я их запомнил, они врезались мне в память.

"Йди, та перекажи своїм, хай моляться Кровавому Пастору! Біжи, пока я даю тобі час. Дякуй Інквізитору Турчиносу, що йому потрібен міссіонер..."

Много лет я ходил по городам, неся в массы слово о Пасторе и Дмитриусу Ярошиусу. И умер на службе у Пастора, так и не застав окончания Эры Задора.

Освенцим: безглуздя Розуму в епоху Просвітництва. Трагедія, яка не має повторитися знов
Нещодавно відвідав братню державу Польщу, де побував в Освенцимі (нім. Аушвіц). Просте, невеличке місто в маленькій провінції в центрі Польщі, яке неймовірно вражає тим, що колись відбулося тут. Приклад надлюдської жорстокості та раціональної безглуздості. Знищення 1 200 000 людей, переважно євреїв, а також поляків, гомосексуалістів, циган, радянських солдат, Свідків Єгови, вояків УПА в таборах смерті Освенцимі та Біркенау не тільки не вміщається в наше розуміння всього на що здатен Homo Sapience, але й притупляє наше сприйняття цієї великої трагедії. Освенцим, як найбільша в історії людства фабрика по знищенню людей, виявився не тільки найбільшою ганьбою XX століття, але й найкращим прикладом того, на що спроможний людський Розум засліплений расовою ідеєю.

Ганьба Освенциму полягає в тім, що завдяки таборам смерті нацистська Німеччина вирішила підвести риску під так званим єврейським питанням.  Як відомо в одній зі своїм палких промов Гітлер звернувся до представників Третього Рейху де проголосив те, що однією з основних задач його політики є знищення євреїв Європи. Освенцим мав стати остаточним вирішенням цього питання. Нема людини – нема проблеми, колись казав Йозеф Сталін, знищуючи тих, хто не догодив йому. Такої ж логіки дотримувався й Гітлер.

Освенцим також є найкращим прикладом того, на що спроможна людина, коли вона вирішила покластися на свій розум, що згідно з ідеями просвітників, одного дня мав звільнить людство від релігійних забобонів та примітивних вірувань. Однак звільнення не відбулося, навпаки в першій половині XX ст. саме Розум підштовхнув до геноциду та війн. Освенцим – найкраще тому підтвердження.

Жителі Кракова, а це переважно поляки та євреї: вчені, ученые, письменники, художники були першими в’язнями Освенциму. Перша група налічувала 728 людей. Всі загинули. Після них привели полонених радянські військові. 600 людей. Всіх умертвили в газовій камері. Згідно зі статистикою і перші місяці гинув кожний шостий, в другий кожний дванадцятий, потім один з сотні. Якщо в’язень міг вижити протягом перших трьох місяців, то мав шанси вижити і протягом наступних декількох років. Рейхсфюрер Генріх Гімлер наказав розробити секретну операцію по знищенню євреїв. Операція була настільки секретною, що було заборонено робити знімки на камеру. Звісно це правило було порушено тому союзники, які звільняли Освенцим знайшли 200 знімків на яких були відображені злочини нацистів.

Німецьки наглядачі цінили час, саме через це вони намагались шукати більш продуктивні шляхи знищення людей. На створення нових спільних могил  витрачалось багато часу, тому нацисти почали вбивати людей в газових камерах, згідно таємного плану. Бували дні, коли до табору привозили 10 000 людей. Для більшості людей було два шляхи: газова камера, або робота в таборі, поки не помреш природним шляхом. Для тих, кого направляли в газову камеру використовували газ в гранулах, який мав назву «Циклон Б». На 1500 людей використовували 5 кілограмів, які засипали в камери через отвори в даху. Ті, хто помирав в камерах, спочатку виривали золоті зуби, потім зістригали волоси, з яких робили нитки, а потім шили ковдри для моряків чи домашні туфлі. Попіл використовували для удобрення, а також розвіювали над річкою Вісла. В 1943 році газові камери Освенциму могли вмістити до 2000 людей за один раз. За день могли вбити 4 500 в’язнів. Спалювали самих слабких, включаючи маленьких дітей, стариків та калік. Коли радянські війська увійшли до Освенциму то вони знайшли живими всього 7000 полонених. А скільки людей загинули під ножами нацистських експериментаторів під головуванням доктора смерті Йозефа Менгеля, який ставив медичні експерименти над полоненими, намагаючись допомогти Гітлеру створити ідеальну арійську расу і позбутися слабких та калічних.

Враження після відвідування Освенциму дуже не однозначні. З однієї сторони ти міркуєш про сотні тисяч невинно убієнних в цьому місці людях більше аніж пів сторіччя тому, з іншого боку ти зіштовхуєшся з підлітками на вулиці цього міста, які катаються на скейтах. З одного боку це місце скорботи, з іншого боку там живуть люди, які намагаються показати, що життя сильніше за смерть. Спостерігаючи за всім цим, намагаєшся зрозуміти як таке стало можливим, що в XX ст. людство вдалося до такої жорстокості. Більш того, вивчаючи тексти Ганни Арендт про банальність зла і переглядаючи фотографії життєрадісних працівників табору починаєш перейматися питанням, а чи дійсно Розум спроможний принести свободу людині і бути гарантом побудови більш прекрасного майбутнього? Згадайте, що на процесі в Нюрнберзі людство побачило, що основна проблема зла полягала в тім, що воно мало нормальне людське обличчя. Засновники табору не були одержимими маніяками, керівники СС мали гарні родини, любили своїх дітей та дружин, були освіченими людьми, шанованими в суспільстві. Атмосфера Освенциму пригнічує, ефект присутності в цьому місці накладає свій відбиток на кожну людину. Знаходитися в будівля де були знищені тисячі людей і залишитися байдужим дуже складно. Проходячи бараками в яких зберігаються речі в’язнів (окуляри, валізи, волосся, посуд, взуття, тощо) не можливо не вразитися масштабами тієї трагедії, яка відбулась в цьому місці. Нескінченні фотографії загиблих, страшні газові камери, неймовірна кількість дерев’яних бараків. І що вражає більш за все це те, що ті, кого привозили поїздами не знали, що поблизу, всього в пів кілометрі від платформи, людей страчують і спалюють. Людям казали, що їх переселяють на схід з ціллю трудової діяльності а на справді їх привозили в місце з якого вони вже ніколи не виберуться.

Під час відвідання польського Освенциму голову не покидали й думки про те, що відбувається на Сході батьківщині. В контексті конфлікту між Україною та представниками не визнаних ЛНР (луганською народною республікою) та ДНР (донецькою народною республікою), які всіляко підтримуються російськими шовіністами, чомусь на розум приходять паралелі між нацистською Німеччиною та «рашистською» Росією. Расова істерія яка на протязі довгого часу підігрівалась кремлівськими засобами масової інформації призвела до того, що ті, хто раніше були нашими братами, стали вважати нас своїми ворогами. Ми, ті хто постійно браталися сім’ями, тепер виявляється стали фашистами, бандерівцями та хунтою, що спалюють працівників беркуту, розпинають немовлят та ненавидять росіян. Феномен російської журналістики Дмитро Кисельов в дусі геббелівської пропаганди зробив неймовірне завдяки телевізійній пропагандистській машині. Він примусив переважну більшість громадян своєї держави підтримати загарбницьку політику Путіна. Більш того, майже всі, за виключенням деяких постатей, російські протестанти підтримують риторику Кремля. Питання в тому, що це за риторика? Це і створення так званої Новоросії і боротьба проти майданівських настроїв серед прихожан і пасивна підтримка сепаратистів і віра у велику легенду про старшого російського брата, тощо. В світських колах градус відсутності толерантності досягає максимуму. Українці представляються не існуючим народом, українська національна історія, як помилка, чи як історія боротьби якогось незрозумілого племені проти народу «богоносця», тобто проти росіян.

Переказувати все нема сенсу, згадаю лише те, що в різних містах Донеччини та Луганщини  ескадрони смерті, що складаються з місцевих сепаратистів та російських найманців катують націоналістів, патріотів та україномовних мешканців тих районів. Якщо нацисти ненавидили зірку Давида, то ті, хто намагається створити «Новоросію» ненавидять тризуб. Перші спалювали людей в газових камерах, другі, катують їх в підвалах. Німці не навидили іудеїв та Свідків Єгови, терористи ненавидять усі конфесії окрім УПЦ МП. Слід вже зрозуміти, що якщо не зупинити розповсюдження «русского мира», то загине ще більше протестантських пасторів та греко-католицьких служителів.

Освенцим сьогодні є головним символом Холокосту, але я побоююсь, що якщо українська армія та світова спільнота не зупинять президента Путіна і не дадуть відсіч пропагандистам відновлення великої російської імперії, то людство знов буде мати проблеми з етнічними чистками в центрі сучасної Європи. Я вважаю, що майбутній Гаагський трибунал на який обов’язково попадуть ватажки терористичних угруповань, що діють на території України, по всій суворості закону засудить організаторів та замовників, за всі ті звірства, які відбуваються за їх наказом на Сході України: а це і вспороті животи патріотів України, і переслідування людей за національними ознаками, і полювання на патріотів, і мордування інакомислячих, і руйнування церков, і вбивство священнослужителів, інших, від УПЦ МП, віросповідань.

Освенцим – це місце, яке має відвідати кожна людина. Сьогодні більш аніж 2 000 000 приїжджають туди щороку. Особливо все це мають побачити і почути підлітки та молоді люди, чиє світобачення тільки формується. Я би сказав, що це має стати своєрідною Меккою для всіх тих, хто все ще має віру в те, що люди, які відсторонилися від живої віри в Бога, спроможні побудувати справедливе суспільство, чи звільнити людство від забобонів (расові наприклад). Освенцим розбиває нашу сліпу віру в автономну силу Розуму, показує слабкість проекту Просвітництва і наголошує на тому, що расова ненависть однієї фанатичної людини, чи групки людей, може перерости в проблему світового характеру. Засліплений ідеєю чистого етносу, людський Розум спроможній породити демонів геноциду. Святе Письмо каже, що «всі повідступали, разом стали огидними, нема доброчинця, нема ні одного» (Пс. 52:4). Освенцим був і я вважаю, залишається, гарним прикладом цих слів і постійним нагадуванням про те, що б ми не слідували шляху на якому б ми були б вимушені відкинувши Божі заповіді повністю покластися на свій розум (Прип. 3:5). Освенцим – це квінтесенція секулярного проекту, який не тільки не виправдав себе, але й ще раз нагадав всім нам, що Модерн, згідно Джону Мілбанку, це те, що було штучно нав’язано всім нам світськими соціологами та філософами, які вирішили створити сучасну світоглядну Вавилонську вежу на раціональному фундаменті, намагаючись відкинувши при цьому будь яке згадування про роль релігії в розбудові сучасного суспільства й зводячи роль церкви до рівня інституту, який би не ставив зайвих запитань, а тільки лише «освячував» пануючу ідеологію і виправдовував її вчинки якоюсь більш високою над-духовною ідеєю.

Анатолий Денисенко специально для Ideas4God