Почетному львовянину, сотнику УПА Кривоносу, проведшему в советских концлагерях более 32 лет, исполнилось 92 года. ФОТО
Сегодня сотнику УПА Мирославу Васильевичу Симчичу (псевдо. Кривонос) исполняется 92 года. 5 из них он провел в УПА, а 32 года, 6 месяцев и 3 дня - в советских концлагерях. Он - единственный из воинов УПА, кому при жизни установлен памятник.
Как сообщает Цензор.НЕТ, об этом в Фейсбуке пишет журналист и общественній деятель Lesya Porut
"МНОГАЯ ЛІТА!
Сьогодні сотникові УПА Мирославу Васильовичу Симчичу (псевдо. Кривоніс) минає 92 роки. 5 із них він провів в УПА, а 32 роки, 6 місяців і 3 дні - у совєтських концлагерях. Він - єдиний з вояків УПА, кому за життя встановлено пам'ятник.
"Скільки встиг, стільки вбив."
Народився пан Мирослав у селі Вижний Березів на Коломийщині в сім'ї селян середньої заможности. Обидва його діди були др узями-опришками. Рідне село Симчича - одне з сіл старої української шляхти, засноване ще визначними дружинниками князя-короля Данила Галицького. Із таких сіл вийшло багато видатних українців. На його виховання великий вплив мав дядько матері - колишній курінний УГА Григорій Голинський, за порадою якого хлопця віддали навчатися в Рідну школу в сусідньому Нижньому Березові. У шкільні роки Симчич дуже хотів бути козаком і готувався до цього в чисельних сутичках з ровесниками-поляками. В одній з таких бійок він завдав ушкодження синові війта, через що на певний час був виключений зі школи.
У 1941 вступив до юнацької мережі ОУН. Перед закінченням Коломийського архітектурного технікуму, восени 1943 року, відправлений до першого куреня УНС (Українська народна самооборона) в Космач, де служить кулеметником. Після двох боїв з німцями цей курінь відійшов у Чорний Ліс, окрім чоти Скуби, на основі якої формується нова сотня. Районовий Орел направляє Симчича знову в Коломию вести розвідку. Навесні, з приходом большевиків, сотенний Скуба відправив Симчича в старшинську школу, яка була організована в присілку Завоєли у Космачі.
Закінчивши цей вишкіл, він був направлений у Буковинська українську самооборонну армію ( БУСА), у сотню Криги на посаду чотового. На прохання сотенного Мороза пізньої осені 1944-го командування повертає Симчича з Буковини в рідні краї. Мороз доручив молодому старшині вишколювати новостворену Березівську сотню. Сотня пішла в рейд на Снятинщину і Заболотівський район, де розгромила декілька колгоспів, а також розігнала місцеві винищувальні загони (так званих "стрибків"). Далі сотня рейдує Буковиною, повертається перед Різдвом 1945, а після свят отримує наказ іти на Космач.
Найуспішнішим боєм сотенного Симчича став бій під Космачем, у якому, за даними Центру дослідження визвольного руху, з совєтського боку, окрім дивізії НКВД, брали участь 31, 33 і 87 прикордонні загони та деякі інші совєтські формування. З боку УПА - місцеві курені "Гайдамаки", "Карпатський", вірогідно, "Гуцульський" і "Перемога", а також з Калущини сюди зрейдував знаменитий курінь "Скажені" Павла Вацика-Прута (який замінив пораненого курінного Різуна), усього - не менше 10 сотень чисельністю понад 1200 старшин і стрільців. Очевидно, на один з таких зазначених прикордонних батальйонів по дорозі на Космач, в селі Шепіт, натрапила Березівська сотня, в якій Симчич на той час командував 3-ю чотою. Разом з сотнею Ґонти ця сотня оточила і за одну добу розгромила той батальйон. У бою Мороз був тяжко поранений і передав команду саме Симчичу, який перед тим з двома чотами успішно закрив прорив ворога, і довів бій до переможного кінця.
Сили УПА вийшли з Космача та дали можливість частинам НКВД увійти у село. Згодом партизани оточили Космач. Бій тривав три доби без перерви. Вистрілявши весь запас своєї амуніції, частини НКВД подали радіограму в Станіслав у штаб дивізії, щоб давали їм підкріплення, бо вже вони не мають чим захищатися і от-от капітулюють. Радіограму перехопила українська розвідка. Із Станіслава їм відповіли, що поміч буде. Командування УПА вирішило не допустити допомоги.
Поки основні повстанські сили зводили запеклі бої в Космачі, кілька сотень стало заставами на підступах до села зустрічати останні резерви дивізії НКВДстів. Березунам прийшов наказ відійти до потоку Рушір на засідку: дорогу з Яблунова до Космача випало перекрити їм. Новий сотенний Юрко, якого командування УПА призначило замість Мороза, не знав місцевості, тому доручив керувати боєм досвідченому Кривоносу.
Місцевість була ідеальною для удару. Повстанці розташувались на схилах над дорогою у підкову, замаскувались у снігу. Ця посилена сотня мала на озброєнні 22 легких кулемети, полковий міномет, "бронебійку", понад 20 автоматів, десь 15 напівавтоматичних рушниць, решта - карабіни (кріси) й гранати.
Колона НКВД з'явилася зранку: 12 вантажівок-студебекерів (за іншими даними - понад 15), тісно напханих солдатами, і одна легкова автомашина зупинилися перед щойно розібраним повстанцями мостом. Усі були на видноті. За 2,5 години знищили майже всіх - 405 солдатів та офіцерів НКВД. Існує версія, що в цьому бою загинув командир дивізії генерал-майор Микола Дергачов. У документах він згадується як підполковник. Большевики, начебто, щоб применшити і приховати масштаби втрат у тій операції, заднім числом понизили його у званні.
За 40 хвилин після початку бою розривна куля влучила Мирославові Симчичу в ліву руку, перебивши кістку вище ліктя. Про рану він нікому не признався, щоб не понижувати бойового духу підлеглих. Симчич перетягнув собі рукав кожуха на зап'ясті, щоб кров не стікала. Наприкінці бою він знепритомнів від втрати крові.
Почалася гангрена. Лікарі категорично радили ампутувати руку. Однак повстанець відмовився від ампутації і за порадою місцевого знавця лікарських трав почав щоденні промивання рани відваром трини - дрібних залишків сіна та насіння гірських трав.
Взимку 1946 - аж до весни Симчич хворіє на тиф. В цей час гине сотенний Мороз, сотня з новим командиром Підгірським зазнає втрат і розсіюється. Але здаватися з повинною ніхто не йде. Симчич офіційно призначається командиром Березівської сотні, збирає її і відновлює боєздатність. Сотник Кривоніс переживає безліч облав та бойових сутичок.
4 грудня 1948 - Кривоніс із Чернецем (Петром Томичем) перевіряли зимові криївки. Сніг перестав падати й не заносив сліди. Вирішили перечекати у перевіреній хаті, там їх побачила дочка двоюрідної сестри господині. Ця двоюрідна сестра виявилася завербованою сексоткою МҐБ. Раптом хату оточили большевики. Друзі вели бій від першої години дня до десятої години вечора, очікуючи, що з настанням ночі на допомогу прийде боївка повстанців. Чернець був тяжко поранений кулеметною чергою, червоні запалили хату. Кривоніс і Чернець знепритомніли від диму. Коли з палаючої хати припинилися постріли, большевики облили водою ковдру, накрили нею господаря хати і змусили його витягати повстанців з полум'я.
Пан Мирослав був засуджений 1949 року Івано-Франківським Військовим трибуналом за участь в УПА на 25 років позбавлення волі. Дивом вижив у жахливих умовах етапів і концтаборів. Брав активну участь у повстаннях та боротьбі з урками. Згодом повторно дістав ще 25 років за "участь у націоналістичному угрупуванні". 1956 Комісія Верховної Ради СССР скоротила термін покарання до 10 років. У 1963 році Симчича звільнили. Однак 30 січня 1968 він знову заарештований за так званими "нововиявленими обставинами". Після тривалого тяжкого слідства, більшість часу якого Симчич перебував у одиночній камері, навіть "справедливе" совєтське правосуддя не змогло довести жодних "нововиявлених злочинів". Щоб не звільняти запеклого ворога совєтської влади, у грудні 1969 Президія Верховної Ради СССР скасувала постанову від 1956. Верховний Суд СССР своїм рішенням від 20 січня 1970 направив Симчича відбувати покарання за вироком 1953 (кінець терміну 30 січня 1982).
1976 Симчич звертався до Комісії з прав людини ООН. 14 липня 1978 адміністрація табору викликала Симчича за його заявою про те, що на кінець 1977 він уже відсидів 25 років. Спостережна комісія відмовилася подати його справу на подальший розгляд, бо "в'язень Мирослав Симчич не став на шлях виправлення" (тобто, відмовився засудити свою участь в УПА та співпрацювати з КҐБ).
1979 року Мирослав Симчич подав заяву в МВД і в КҐБ з проханням або перевести його назад до 35-го табору Пермської області, в якому утримувалися політичні в'язні, або в Запорізьку область (його сім'я жила в Запоріжжі), оскільки в новому таборі з його здоров'ям умови надто тяжкі, і дружині дуже важко до нього добиратися. На вимоги писати листи російською мовою Симчич відповідав, що не писав і не буде писати російською. Після тригодинної розмови з Симчичем працівник Пермського УВТУ полковник Карпов сказав йому: "Я бачу, вас не перевиховали за 27 років, а я тим більше не берусь. Залишайтеся зі своїми переконаннями".
У листопаді 1980 у Мирослава Симчича знайшли листівки західного виробництва на релігійну тематику. 16 грудня 1980 його кинули на 15 діб до ШІЗО "за невиконання плану". З цього приводу політв'язень Валерій Марченко відправив телеграму прокуророві УССР Глуху з пропозицією притягти до відповідальності начальника ВТУ 310/88 Запорізької області Григоренка.
З телеграми:
"С. потребує медичної допомоги, понад два місяці сім'я не має від нього листів, дружина двічі їздила до табору і просила показати їй чоловіка (вона сумнівається, що він у цьому таборі)."
На що Григоренко відповів:
"У нас не звіринець. Не знаю, чому він не хоче вам писати".
6 червня 1981 дружина Симчича Раїса Мороз звернулася із заявою до Генерального Прокурора СССР, у якій повідомила, що в ВТУ ЯЯ-310/88 Запорізької області, куди перевели її чоловіка з політичного табору, в оперчастину викликають співробітників і вимагають від них показів про антисовєтські висловлювання Симчича:
"Мій чоловік старий і немічний, ніякої шкоди владі і ладові він уже неспроможний завдати просто через фізичну слабкість. Тому я звертаюся до Вас із проханням втрутитися, зупинити цю сфабриковану справу і надати можливість моєму чоловікові вийти на волю після 30 років ув'язнення, які закінчуються 30.10.82, і жити разом з сім'єю".
22 січня 1982 в Запоріжжі в помешканні дружини Мирослава Симчича за її відсутності був проведений таємний обшук. Упродовж півтори години невідомі щось робили в квартирі. Міліція, яку викликали сусіди, відмовилася вживати будь-яких заходів.
1982 Мирослав Симчич, не виходячи на волю, визнаний судом особливо небезпечним рецидивістом і засуджений за ст. 187-І КК УССР на 2,5 років таборів "за наклепи на радянський державний і суспільний лад".
У 1980-х роках в журналах Західної Німеччини, Канади і США було опубліковано декілька листів-заяв Симчича, зредагованих і надісланих туди Валерієм Марченком.
Звільнений 1985 року. Ще рік після звільнення перебував під наглядом. Навіть після проголошення Незалежности України міліція Запоріжжя "за звичкою" приходила перевіряти "особливо небезпечного злочинця".
Указом Президента України від 26 листопада 2005 року пан Мирослав нагороджений орденом "За заслуги" III ступеня.
2008 року йому у Коломиї встановлено прижиттєвий пам'ятник.
11 травня 2013 року пан Мирослав став Почесним громадянином Львова.
Нині пан Мирослав на пенсії, живе в Коломиї, Почесний громадянин цього міста.", - пишет Леся. Источник: http://censor.net.ua/p319150
Опять опередили меня. Я эту статейку тоже сюда нёс... 
